Маріуполь. Полк «Азов». Ці слова віднедавна стали символом мужності і незламності. Навіть тоді, коли азовці, виконавши наказ військового командування, здалися в полон. Але водночас, коли замислитися над тим, що сталося з Маріуполем, якою ціною обійшлася його оборона, після теракту на території колишньої виправної колонії в Оленівці, де утримуються оборонці Маріуполя, ці слова стали також символом трагедії. Скільки цивільних та військових загинуло за майже три місяці блокади Маріуполя, достеменно невідомо. Кажуть, що лише цивільних загинуло до 90 тисяч. А ще ж є загиблі оборонці, частина з них – славнозвісні азовці. Менянин Віталій Горбач – один з них.
Очікування тривалістю у вічність
Це вже зараз про Віталія Горбача створено статтю у Вікіпедії. Вільна енциклопедія подає суху інформацію про те, де і коли народився, ким був у полку «Азов», коли загинув, як його подвиг відзначений державою. Одним з редакторів статті є Катерина Меляник, кохана дівчина Віталія. Але в спогадах рідних та знайомих є ще багато того, яким вони запам’ятали Віталія з дитячих та юнацьких років.
Хоча від того страшного дня 15 березня, коли Віталій загинув, минуло вже немало днів, але для його рідних спогади даються нелегко. І це можна зрозуміти, адже за ці пів року мамі, сестрі та дівчині довелося пережити відчуття, коли зміст слова «чекання» став для них асоціюватися з розумінням слова «вічність». Спочатку вони місця собі не знаходили після того, як Віталій раптово перестав виходити на зв’язок. А потім дізналися про найстрашніше – Віталія не стало.
Меняни говорять про нього тільки добре
До 2014 року життя Віталія нічим не відрізнялося від життя молодих людей його покоління: народився у звичайній менській родині, яку дуже любив і якою постійно опікувався. Бо після того, як помер тато, він взяв на себе чоловічу відповідальність за неї.
– Я завжди пишалася нашим Віталіком, – розповідає Ірина Хрущ, сестра Віталія Горбача. – Він був моїм захисником, моєю підтримкою: спочатку – в школі, потім – коли навчалася в інституті. Я пишалася тим, що він був не таким, як усі. Він поважав вибір кожного, але мав власну усталену позицію. Спокійний і врівноважений, але водночас трохи бунтар. І зараз багато його друзів згадують, як він у шкільні роки йшов на уроки, а на штанах був масивний ланцюг, довге волосся на голові (підстриг його лише тоді, коли пішов до армії, а потім постійно голив голову).
У той час, коли його ровесники бігали на перервах курити, ховаючись від старших, він ішов на спортивний майданчик, щоб цей час використати для тренування на брусах. За те, що він відрізнявся, його не засуджували, а навпаки, поважали і намагалися наслідувати.
– Я впевнена, що не знайдеться жодної людини з тих, хто його знав, яка б сказала про нього щось погане. Тільки хороше! – переконана Ірина. – Він був моїм ідеалом справжнього чоловіка. Може тому, коли переді мною постав вибір майбутнього чоловіка, то одним з критеріїв було те, щоб він був схожим на брата.
Як і всі молоді люди, часто зустрічався з друзями, яких мав багато. Серед них були як ровесники, так і молодші та старші за віком, бо його поважали за виваженість і розсудливість, ним захоплювалися.
Менянка Людмила Тарануха з мамою Віталія Наталією Михайлівною тривалий час були співробітницями. Вона добре знала їхню родину.
– Вихований, самостійний, серйозний, турботливий – саме такими чеснотами я можу охарактеризувати Віталія, – згадує пані Людмила. – Він був неймовірним сином і братом, позитивною людиною з великої літери і з золотим серцем. Як же боляче від слова «був»! Пригадую, якою красунею виглядала його сестра Ірина на випускному вечорі: яскраво-червону сукню, що була в той день на ній, їй подарував саме брат. Якось разом з ним я їхала до Києва. Тоді його проводжали мама, сестричка. З якою щирістю і ніжністю він з ними прощався! Віталій мав багато друзів і цінував дружбу. Вітався з усіма знайомими, ідучи менськими вуличками. Вигуком, посмішкою, помахом руки.
Від баталій віртуальних до реальних
Віталій належить до того покоління, яке формувалося в період поширення ігрових приставок. Саме з першої Dendy, яку подарував йому рідний дядько, почалося справжнє захоплення відеоіграми. Згодом у Віталія була не одна, а ціла колекція ігрових консолей. Тоді діти і підлітки ледь не з ранку до ночі проводли віртуальні баталії. Це захоплення не полишило Віталія і в дорослому житті. Але на відміну від інших, він багато читав. Особливо захоплювався Стівеном Кінгом і в своїй бібліотеці мав цілу колекцію його книг.
Мав потяг до малювання і захоплювався створенням коміксів: придумував історії, репліки, малював олівцем. Мав не одного улюбленого героя, але найбільшу повагу у нього викликав Кратос – головний герой серії відеоігор God of War. Можливо, через видиму схожість з ним саме «Кратос» став позивним Віталія на війні.
Цікаво, що вірність своїм захопленням Віталій зберігав навіть на бойових позиціях. Катерина розповідає, що він завжди при собі мав гантелі, портативну приставку та електронну книжку.
У маріупольському пеклі переживав за безпеку рідних
Свій перший бойовий досвід чоловік отримав у 2014 році, коли розпочалися воєнні дії на сході України. Тоді Віталія мобілізували до лав Збройних сил України. Більше року тривало його тодішнє «відрядження» на Донбас. Після демобілізації у 2015 році повернувся до рідного міста.
До окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України Віталій Горбач долучився у 2019 році. Туди він пішов добровольцем. У січні 2022 року термін контракту добігав кінця, але Віталій вирішив його продовжити. Ситуація на кордоні України була напруженою, дедалі частіше з’являлася інформація про загрозу повномасштабного вторгнення. Згодом так і сталося.
Уже в цій, великій, війні Віталій Горбач брав участь у боях за Маріуполь. Його підрозділ стояв на передніх позиціях.
Віталій Горбач та Катерина Меляник. Ще щасливі й з планами на майбутнє
– Одразу після початку вторгнення Віталій евакуював з Маріуполя мене, моїх маму, брата і племінника, – розповідає Катерина Меляник. – Надалі ми з ним спілкувалися телефоном чи в месенджері. Потім 5 березня вперше зник зв’язок, бо його взагалі не було в Маріуполі. Лише через тиждень Віталію вдалося зателефонувати і заспокоїти нас. Кожного разу цікавився, як справи у нас, чи є росіяни поряд. Під час такого спілкування я чула вибухи, гул ворожої авіації в самому Маріуполі.
Ірина каже, що під час перебування в Мені вони отримали пропозицію від родичів евакуюватися до них на Львівщину. Коли Віталій почув про це, то підтримав ідею.
– Поки ми роздумували, вже підірвали мости, – зітхає Ірина. – Але, турбуючись про наші життя, брат давав рекомендації, як убезпечитися в погребі.
Востаннє рідні чули голос Віталія 14 березня. Тоді йому вдалося поговорити і з Катериною, і з Іриною, і з мамою. Маріуполь уже палав. А ще Віталій розповідав про те, як вони діляться водою, їжею з маріупольцями, як просили, благали їх за можливості евакуюватися, щоб дати змогу українським військовикам тримати оборону, не наражаючи їх на небезпеку.
Віталій Горбач із сестрою Іриною та хрещеницею Лізою
– Слова «Я люблю вас! Бережіть себе!», сказані того дня братом, виявилися прощанням, – розповідає Ірина. – П’ятнадцятого числа він не зателефонував. Але ми звикли до того, що таке можливе в тих умовах. Однак 17 березня мамі надійшов телефонний дзвінок від патронатної служби «Азову». Їй повідомили, що Віталій загинув 15 березня. Мама спочатку не повірила і перетелефонувала мені, щоб я спробувала перевірити інформацію. Був випадок з нашим родичем, коли його дружина отримала повідомлення про загибель чоловіка, а він виявився живим. Я зателефонувала до представників патронатної служби, які підтвердили інформацію. Згодом це підтвердив і побратим Віталія, який сам подзвонив.
«Мій олівець скаже замість мене»
Побратими розповіли, що життя молодого бійця обірвалося під час виконання бойового завдання. Він отримав вибухову травму грудної клітки, яка, на жаль, виявилася несумісною з життям. Тоді разом з ним загинув ще один побратим Віталія.
Катерині у месенджері про смерть її хлопця написав його командир: «Віталій загинув. Він був одним з кращих, і це дійсно непоправна втрата для всіх».
– У нас з Віталієм було дуже багато планів на майбутнє, – каже дівчина. – Ми говорили і про те, щоб він обов’язково отримав вищу освіту. Також мріяли, що колись зможемо відкрити в Києві чи Чернігові антикафе (кафе, в якому оплачується тільки вхід, а всередині все безкоштовно).
Земляки-меняни, які знали Віталія особисто, згадують, яким світлим і добрим він був. Відома в Мені тату-майстриня Тетяна Троцик взялася за олівець і намалювала його портрет по фото. «Ти – символ! Ти – назавжди!» – підписала вона в куточку малюнка.
– Мій олівець скаже замість мене, – каже Тетяна. – Віталіка було легко малювати, особливо очі. Наче він мені допомагав. Для мене це було справою честі. Коли вже немає слів. Коли сильний біль і незламна віра змішалися в душі і наростають. Пам’ятати, заради чого він загинув, заради чого гинули і гинуть його побратими вже не один рік – наш святий обов’язок. Герої не вмирають!
А потім з’явився вірш менянки Ніни Трало «Сталева воля», присвячений Віталію: «Крізь що пройшов – відомо тільки Богу, життя ж беріг – воно всьому основа. Вертай, вертай до рідного порога, Віталію зі славного «Азова».
Подвиг героя-азовця відзначила держава – указом президента України старшого солдата Віталія Горбача нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Посмертно. Невдовзі в Мені має з’явитися вулиця імені Віталія Горбача.
Тривале повернення додому
Майже через п’ять місяців захисник навічно повернувся додому. Ірина переконана, що їм пощастило з тим, що нарешті змогли поховати брата.
– Я спілкуюся з багатьма родичами азовців. Як загиблих, так і тих, хто зараз в полоні, – розповідає Ірина. – Багато загиблих, на жаль, ще і до сьогодні не знайшли спокою в рідній землі. Припинити опір ворогу азовці погодилися за умови, що заберуть і нададуть медичну допомогу пораненим та віддадуть для поховання рідним тіла загиблих. Тіло Віталія було в першому рефрижераторі. Але наступні два місяці ми чекали на результати ДНК-експертизи. Нам пояснювали затримку великою завантаженістю.
Було дуже важко – спочатку отримати звістку про загибель, а потім чекати тіло, щоб поховати
Рідні Віталія дуже вдячні його побратимам. І хочуть, щоб вони повернулися додому живими, змогли прийти на могилу, розповісти рідним про нього. Якби не вони, то тіла загиблих могли не зберегтися. Навіть перебуваючи в полоні, переживають за те, чи тіла побратимів доставили додому і чи поховали.
– Намагаємося використати будь-яку нагоду робити так, щоб про азовців не забули: беремо участь у мітингах, які відбуваються в різних містах України. За нашою ініціативою та з допомогою міської ради в центрі Мени з’явився банер на знак пам’яті про Віталія. А у кожного з нас є футболки з принтованим портретом Віталія, – ділиться Ірина.
Він був найкращим з найкращих
Рідні, друзі, побратими, представники військкомату, знайомі і незнайомі меняни прийшли віддати шану Герою 6 серпня. Сотні земляків проводжали мужнього азовця на колінах. Віталія Горбача з почестями поховали на міському кладовищі в Мені.
– Війна забирає найкращих, тих, хто без вагань став на захист рідної землі, – сказав тоді у своїй промові представник військкомату Леонід Титаренко. – Ми не забудемо ніколи, як дорого коштує мирне небо над головою. Віталій завжди залишається в нашій пам’яті як військовий професіонал, людина честі та патріот України.
Їм і досі болить Маріуполь – вже мертве місто, в якому залишилася часточка їхньої душі. Рідні Віталія Горбача впевнені в одному: біль втрати ніколи не вгамується, можливо, з часом вони навчаться якось з цим жити.
– Мені пощастило мати найкращого брата в світі, – переконана Ірина Хрущ. – Ще коли я була вагітна Лізкою, то ми з чоловіком навіть не роздумували, бо знали, що кращого хрещеного нам для донечки не знайти. Його любили всі дітки. І він їх любив: коли проходив двором біля нашої двоповерхівки, дітлахи його буквально обліплювали. Тепер я не знаю, кому мені телефонувати і розповідати про те, як у нас справи. П’ятирічна Лізка бачить усі переживання дорослих, все розуміє і каже: «Якби у мене була чарівна паличка, я б начаклувала, щоб Віталік ожив і щоб у нас було багато зброї і ми змогли перемогти росіян. Я всіх можу пробачити, але не їх». Кажуть, що час лікує. Але я поки що не можу погодитися з цим. Віталій – наш янгол. Ми не можемо ніяк звикнутися з думкою, що не побачимо його поряд. Але знаємо точно, що любимо і будемо любити його завжди.
Віталій Сергійко
